Ми часто намагаємося вберегти своїх дітей від важких тем. Уникаємо говорити з ними про смерть, війни, геноцид. Нам здається, що їм ще рано, вони перелякаються, не зрозуміють, отримають психологічну травму. Здається, що вони ще не готові.
До обговорення болючих тем дитина рано чи пізно доростає, а от як щодо іншого? Ти ніколи не можеш бути готовим до того, що одного ранку армія іншої держави увійде до твого міста. Промарширує старовинною бруківкою, розвісить усюди свої прапори, а потім твоє життя почне змінюватися щодня, і ці зміни зовсім не на краще.
Спочатку тобі заборонять ходити певними вулицями – і байдуже, що ти крокував ними змалечку. Потім стане неможливим відвідувати ресторани, кав’ярні, театри, їздити в перших вагонах трамваїв. Що з того, що ти звик ходити до цього кінотеатру щонеділі, а після сеансу пити чай із тістечками в сусідній кондитерській? Відсьогодні не можна, і покарання за порушення цих безглуздих правил – в’язниця або навіть смерть.
Далі – більше. Відтепер твоєму батькові не можна працювати, і нікого навколо не турбує, як ви житимете, що будете їсти. До речі, про «їсти». Продукти тепер можна купляти лише в певні години, і цих годин не так уже й багато. Власне, як і грошей. І речей, які тобі і твоїй родині дозволяється мати. Чому, чому все це відбувається з тобою, думаєш ти. З тобою, твоїми батьками і ще десятками тисяч людей, дорослих і малих, з якими ти вчився разом у школі, ходив до синагоги, ганяв м’яча на футбольному полі.
Тому що ви – євреї. Люди другого сорту. Не маєте права на те, на що мають інші. От і вся відповідь.
Транспортування до концентраційних таборів починається не одразу. Але на той момент, коли починається, усі вже настільки виснажені постійним страхом, безглуздими заборонами, суцільними обмеженнями і постійним голодом, що погоджуються на це. Погоджуються, навіть не чинячи опору. Аби лише вижити.
Хоча хто знає, чи вдасться там вижити? Адже з трудових таборів, де дні проходять у щоденній праці — але там можна і відпочити, і навіть влаштувати виставу, – вас забирають і відвозять до інших таборів. Нікому не відомо, що саме там відбувається, адже з них ніхто не повертається. Хоча інколи можна отримати звідти листа – одного-єдиного, від близької людини. У листі написано, що все добре, але літери чомусь сильно нахилені вбік – і саме в той бік, про який ви домовилися, що він слугуватиме сигналом біди.
Людина не може до цього підготуватися. Людина не може пережити це і лишитися такою, як була. Людина не має бути до такого причетною і брати у цьому участь – ані як жертва, ані як кат. Саме тому і варто говорити з дітьми про світові війни. Про Голодомор. Про Голокост. І робити це, спираючись не на факти з Вікіпедії, а на досвід. І якщо у своїх родинах ми, на щастя, такого досвіду не маємо, можна звернутися до тих, у кого він є.
Наприклад, до Майкла Ґрюнбаума. Він бачив усе на власні очі. Так, під час Другої світової, коли німецькі війська зайняли Чехословаччину, Майкл був ще хлопчиком, і багатьох речей не розумів, а про масштаби трагедії навіть не здогадувався – але так навіть краще. До кого скоріше прислухаються діти? До того, хто говорить з ними однією мовою. До дитини, яка вижила спочатку в єврейському гетто Праги, а потім у таборі в Терезіні, кілька разів щасливо уникнула транспортування до Аушвіцу і по кількох роках після війни отримала шанс на нове життя у Сполучених Штатах.
Лише в доволі похилому віці Майкл Ґрюнбаум знайшов сили повернутися до своїх дитячих спогадів, щоб разом із професійним письменником Тоддом Хасак-Лові написати книгу «А десь ще сонячно». З якої, власне, ми і можемо дізнатися про долю хлопчика, що вижив. І про його друзів, яким пощастило менше.
Напевне, це не та книга, яку треба читати з дітьми, коли хочеться «гарно провести разом час». Це та книга, яку неодмінно потрібно читати з родиною, і розмовляти про кожну прочитану главу, і шукати разом в інтернеті факти, дати, цифри та старі світлини – тоді, коли ми хочемо, щоб дитина наша росла Людиною. Ніхто зараз не любить пафос і великі літери, але так – Людиною. Такою, яка не жбурне камінь в однолітка лише за те, що він – іншої крові, іншого роду.
Знаєте, що найстрашніше в цій книзі? Те, яким буденним постає перед нами Зло. І те, що частиною цього Зла виявляються не лише есесівці, які забирають Майклового батька у в’язницю, звідки він повернеться в труні. І не лише солдати з автоматами і вівчарками, які виганяють євреїв з їхніх осель, тримають у межах кількох кварталів Старого міста у Празі, пішки гонять вулицями, змушують сідати у вагони і їхати в табори. О, ні!
Частиною Зла стають також пересічні чехи. Ті самі «маленькі люди», від яких нібито нічого ніколи не залежить. Чехи, які великими літерами пишуть на своїх пивницях і кав’ярнях «Євреям вхід заборонено». Їхні сини, що знущаються над хлопцем із жовтою зіркою на одязі. Члени єврейської громади, які вирішують долю своїх одноплемінників, вносячи їх у списки приречених «на транспортування» чи викреслюючи звідти.
І весь час, весь час, поки тисячі людей страждають, голодують, йдуть «димом у небо» з печей крематоріїв у концтаборах, поряд існує майже нормальне життя. «Майже», бо окупація є окупацією, але люди продовжують працювати, ходити в кіно, пити пиво з сосисками за столиками затишних ресторанів, викресливши з пам’яті тих, хто ще кілька місяців тому мешкав у сусідніх квартирах.
Коли повертатимуться з таборів ті, хто вижив, і приходитимуть за своїми речами, залишеними на зберігання, саме ці люди зітхатимуть: «Ех, мені не пощастило, мій єврей вижив».
Саме так і відбуваються всі найжахливіші злочини: поступово і буденно. І поки ти підніматимешся димом у байдужі небеса, десь завжди буде сонячно – щоправда, не для всіх.
Юліта Ран
Письменниця, драматургиня
Письменниця, драматургиня
