Соні п'ятнадцять, і з перших сторінок книги мені захотілося міцно-міцно її обійняти, як і кожну дитину, яка почувається тотально самотньою. Зневажливе ставлення однокласників, потреба в любові і в прийнятті, перша закоханість - з усім цим складно впоратися, коли ти не маєш того, хто б тебе підтримав. Якщо сприймати себе невдахою або непорозумінням, світ здаватиметься сірим. В ньому буде так холодно, що хапатимешся за будь-яку надію бодай щось змінити у своєму житті. Вірте в себе. Завжди. Навіть, якщо більше ніхто не вірить. Складно описати мої емоції від прочитаного так, щоб не заспойлерити увесь сюжет. Книга викликала у мене багато суму, як і завжди, коли бачу байдуже ставлення батьків до дітей. Але загалом вона мені сподобалася, як і стиль авторки, насичений мудрістю і внутрішнім спокоєм. Порівнюючи різні моделі виховання, вчергове розумію, який неоціненний скарб отримала у дитинстві - дорослі мене дуже любили і розуміли. Сподіваюся, свого часу мої діти теж відчуватимуть всю силу моєї любові до них, якою сповнений кожен наш день. Відчуватимуть так, щоб легко долати труднощі і здійснювати свої мрії. 🗒️ «Соня навіть подумала, що це таке її нове вміння - швидко вирішувати, що людина не зовсім хороша, і відпускати. Лишилось питання: хто буде поруч, якщо не тримати тих, що є?» Якби вже будучи дорослим, у вас з'явилася можливість звернутися до себе п'ятнадцятирічного, щоб ви собі сказали?