(057) 727 70 90
(067) 546-53-73
(066) 332-97-99
(073) 442-39-26
(067) 573-53-83 (Viber)
з 8-30 до 21-00 (пн-сб)
Зателефонуйте мені
Укр.Рус.
Змінити мову сайту
Basket
0

Як я створив ведмедика Падінгтона. Майкл Бонд

Опубліковано 18 Квiтня, 2015
Як я створив ведмедика Падінгтона. Майкл Бонд

Від самого початку «Ведмежа на ім’я Падінгтон» зовсім не замислювалося як книжка. Якось рано-вранці я просто вставив аркуш паперу в мою друкарську машинку і знічев’я накидав кілька перших фраз.
Несподівано мені стало цікаво, і я написав другий абзац, потім третій, аж поки до кінця дня історію було завершено.
Насправді джерелом мого натхнення був іграшковий ведмідь, який сидів на полиці каміну в нашій однокімнатній квартирі поряд із лондонським ринком Портобело. Я придбав його якось на Різдво, збираючись подарувати дружині, і ми назвали його Падінгтон, тому що мені завжди подобалося, як це звучить, і взагалі це важливо, якщо ви ведмідь.


Дуже швидко ведмедик став членом нашої родини. Ні, справді, протягом довгого часу він був нашою родиною і вважався одним із нас; сидів із нами за столом, брав участь у наших святах, іноді навіть утручався в наші розмови.
Майже за тиждень, написавши ще сім оповідань, я зрозумів, що книжка готова. Вона не писалася для читачів якогось певного віку, і через це, як на мене, залишається цікавою до сьогоднішнього дня. Я завжди писав для дорослих, і якби цього разу свідомо звертався виключно до дитячої аудиторії, то навряд чи це було б чесно. У будь-якому разі, я згоден із Гертрудою Стайн, яка вважала, що справжня книжка має бути цікавою для всіх.
А ще мого ведмедика можна було намалювати. Покійний актор Пітер Бул якось сказав, що ляльки завжди цікаві своєю поведінкою, яку легко зіграти, але ніколи не знаєш напевно, як поводитиметься ведмідь, і він був правий. Ви відчуваєте, що можете довірити їм свої секрети, і вони вас не зрадять. Люди чомусь уважають ведмедів за диких тварин, які живуть у лісі, натомість ці істоти давно вже схожі на людей.
Першу книжку із серії завжди найцікавіше писати. Вам належить цілий світ, який, крім вас, нікому не відомий, і лише ваша уява слугує провідником у тій чи іншій історії. Утім, ви завжди залучаєте деталі, які існували за всіх часів. І хоча пригоди Падінгтона тривають у нашому сьогоденні, я завжди уявляв його за довоєнних часів, коли світ був добрішим, як я його пам’ятав із дитинства.
Я не думаю, що вони колись здогадалися, але саме мої батьки були прототипами містера і місіс Браун. (Також чимало від мого батька у Падінгтоні, оскільки він був дуже законослухняний, завжди носив капелюха, якого обов’язково піднімав, коли вітався з кимось зі знайомих). Джонатан і Джуді вигадані мною, але схожі на більшість підлітків свого віку, натомість місіс Бьорд народилася зі спогадів мого найкращого друга дитинства. Так само важливий для мене містер Грубер, приятель ведмедика, тому що саме йому добре відомо, як живеться емігрантам у чужій країні. Адже, згадаймо, що Падінгтон прибув до Англії із Дрімучого Перу. Багатостраждальний сусіда Браунів, містер Карі, так само походить із мого дитинства. Здається, варто мені пригадати адресу Віндзорський сад, будинок 32, як я немов знову бачу все, що відбувалося поблизу нашого будинку, неподалік якого мешкали більшість персонажів із цієї книжки.
Так само Падінгтон завжди буде для мене реальним героєм. Він упевнений у собі, твердо стоїть на лапах і дуже добре розуміється на тому, що правильно, а що не дуже. Настільки добре, що коли я у своєму житті стикаюсь із тими чи іншими проблемами, то завжди подумки питаюсь у нього поради.
Той факт, що інші так само вірять у реальність цього героя, дуже важливий для мене. Наприклад, один хлопчик розповідав мені в листі про те, як він звик до того, що Падінгтон — це ім’я ведмедя, і як кумедно воно звучить у вигляді назви станції. Також одна черниця написала, як вона лежала у лікарні — і підозрюю, вона страждає від невиліковної хвороби,— і книжка про Падінгтона допомагала їй боротися за життя. Гадаю, такому компліменту мій ведмедик дуже б зрадів. І це найкраща подяка також мені як автору книжки.
А ще одного разу я сидів у ресторані і підслухав розмову двох чоловіків за сусіднім столиком, які доволі скептично відгукувались про справж­ність мого героя.
Я не став переконувати їх у тому, що це цілком реальна істота, мій любий ведмедик, щоб не псувати їм апетиту, оскільки самому Падінгтону це б не сподобалося.
Пригадую, кілька років тому я їздив на презентацію своєї книжки до Австралії. І змушений був прихопити з собою свого ведмедя. Щоразу сідаючи в літак, я завжди казав собі, що це триватиме недовго, і нічого страшного в дорозі не станеться. Гадаю, не боятися перельотів мені допомагала присутність Падінгтона, тому що коли одного разу я забув його у салоні, пересівши в інший літак, мені довелося пережити доволі неприємні хвилини під час мандрівки. Відтоді я ніколи не залишаю ведмедя самого, а він, у свою чергу, віддячує мені гарним настроєм у моїх подорожах не лише літаком.
Коли я писав першу книжку із цієї серії, я навіть гадки не мав, що мій ведмедик із часом удостоїться власної бронзової статуї в натуральну величину, яка стоятиме на вокзалі у Падінгтоні. Люди залюбки сидять побіля неї, жуючи бутерброди, і нам із ведмедиком (який сам не від того, щоб отак-о посидіти) надзвичайно приємно, що життя на станції триватиме навіть тоді, коли ми з ним вирушимо далі.
Гадаю, ми ще обов’язково зустрінемося, і якщо цього не станеться, мій ведмедик дуже здивується. Утім, якщо ви все-таки побачите його, я певен, він обо­в’яз­ково скине свого капелюха, вітаючись із вами, і шкода, що ви не носите такого самого, щоб відповісти. Але він все одно буде радий зустрічі з вами.