Нещодавно у нашому видавницві дебютувала перша дитяча книжка від української письменниці Тані Гуд «Незламне серце». Попри те, що Таня активно веде соціальну мережу «Інстаграм» і завжди відверта зі своєю аудиторією, ми вирішили взяти в неї інтерв’ю та, можливо, пролити трохи світла на її письменницьке і особисте життя по той бік екрана.
- У якому віці ви почали писати? Про що був ваш перший твір?
- Пам’ятаю, мені було одинадцять, коли з’явилася перша думка про письменництво. Тоді світ просто вибухнув шаленою любов’ю до хлопчика, який вижив, і я не лишилася осторонь. Закохалася в світ Гаррі Поттера та вирішила, що теж хотіла би створити щось на кшталт. Тому перша проба пера й була про школу магії. Звісно, через брак досвіду та юний вік у мене не вийшло навіть закінчити той невеличкий рукопис, але відтоді думка про власні книжки мене не полишала. Аж до двадцяти чотирьох років я часто починала щось писати, кидала, бо була в собі не впевнена, знову давала собі обіцянку, що зможу, і знову кидала. Та в одну мить усе змінилося. У мене повірив мій чоловік. Він допоміг відкинути страх і таки сісти за улюблену справу. Не прогадав. Та одинадцятирічна дівчинка в мені тепер щаслива, бо й сама створює світи, які дарують людям затишок і відчуття магії.
- Як народився ваш псевдонім?
- У створенні мого псевдоніма є дві важливі причини.
Перша: я завжди любила простоту й лаконічність. Таня, а не Тетяна — щоб бути ближчою до читачів. Гуд — коротке слово, яке трохи нагадує моє дівоче прізвище.
Друга причина: «Як корабель назвеш, так він і попливе». Я вірю в силу слів. І коли постало питання про письменницький псевдонім, то не могла вибрати нічого кращого за «good».
- Чи знаєте ви, що стало тим переломним моментом, коли ви почали занурюватися в українську міфологію?
- Мої перші чотири книжки не мали в своїй основі української міфології, і, незважаючи на те, що вони мені досі подобаються, я завжди відчувала, що чогось у них не вистачає. Що це не та стежка, якою я мала б розвиватися. І відповідь мені прийшла, як не дивно, саме від улюбленої авторки дитинства. Джоан Роулінг.
Я задумалася: У чому її секрет? Чому цілий світ вірить у Поттеріану?
І прийшла до цілком очевидного висновку:
Роулінг писала не про далеку далечінь. Вона надихалася тим, де жила. Що бачила. Що чула. І без вагань називала своїх героїв іменами, до яких звикла.
Тоді я й зрозуміла, що теж хочу писати про те, що знаю та люблю. Про своє, рідне: про Україну, її міфологію, культуру та унікальних людей.
- Ми живемо у непростий, навіть історичний час. Де ви берете сили та натхнення, щоб створювати нові історії?
- Насправді все навпаки. Це історії дають мені сили та натхнення проживати цей непростий час. Спочатку я вкладаю в них увесь свій біль, а по тому знаходжу надію. Світло, якого часом не вистачає в реальності. Вигадані герої оголюють усе те, в чому навіть самій собі зізнатися страшно. І коли вони долають труднощі, то я розумію, що й ми все здолаємо. Бо добро завжди перемагає зло.
- Що ви відчували, коли писали "Незламне серце"?
- Якщо бути відвертою, то, напевно, страх і безпорадність, коли починала, і силу й віру в краще, коли закінчувала. «Незламне серце» допомогло мені не зламатися. І я щиро сподіваюся, що те саме воно робить і для своїх читачів: дорослих та маленьких.
- Уля та її друг Бджо сподобались не тільки дітям, а і дорослим. Чи чекати нам на продовження пригод Улі в Закарпатті? Чи є у вас бажання продовжити пригоди цих героїв?
- Поки не маю на це чіткої відповіді, та все можливо. Наразі я працюю над дорослими книжками, в основі яких теж давні українські вірування. Щоправда, події розгортатимуться вже в столиці. А потім… Потім час покаже.
- Добір імен героям - це напевно так само важко, як і створити самого героя. Як ви розумієте, яке ім'я має бути у того чи іншого героя?
- Часто імена приходять до мене самі. Просто чіпляються до героя й не дають вибору, а потім виявляється, що їхнє значення ще й достоту відповідає характеру. А інколи доводиться перейменовувати персонажа по два-три рази, перш ніж ім’я йому справді пасуватиме. Цей процес мені здається дуже магічним, бо я не завжди його контролюю.
- Які зміни принесла в ваше життя історія "Незламне серце"? Чого набули, чого позбулися?
- Передусім «Незламне серце» допомогло мені пережити доволі важкі часи. Я писала його, коли йшов активний наступ на Київ. Життя, здавалося, повністю вкрилося страхом, безнадією та безпорадністю. Але робота над цією книжкою показала, що навіть у темні часи можна знайти щось світле. Я пізнала те, якою сильною є. Якими сильними є всі українці й українки. Особливо разом. І передала це в тексті. А позбулася… Позбулася я ілюзій щодо нашого сусіда. До війни я вірила, що з ними можна дружити. Ні, не можна. Раби ніколи не зрозуміють тих, хто не дає закувати себе в кайдани.
- Ви казали, що ілюстраторка книжки Наталія Матюшко мешкає поруч із вами. Як ви думаєте: збіг чи доля? Зі свого боку скажемо, що це просто цікава випадковість, бо ми обирали ілюстратора саме за її роботами.
- Гадаю, це доля. Я вірю, що люди нам зустрічаються не просто так. І що випадкові збіги насправді ведуть до чогось більшого. Ми з ілюстраторкою «Незламного серця» здружилися, тож ця книжка подарувала мені ще й плюс одну важливу людину в житті.
- Чи хотілось би вам створити колаборацію з кимось? Хто це міг би бути?
- Буду сміливою й скажу, що хотілося б поспівпрацювати з Тімоті Бертоном над екранізацією фільму або серіалу за мотивами деяких моїх книжок. Ну і, звісно, куди зараз без Netflix?
- Що потрібно Тані Гуд, щоб написати книжку? Тепла ковдра, тихе місце, зоряна ніч, склянка молока?..
- Моє робоче місце, тиша, філіжанка кави, свічки. Я обожнюю створювати навколо себе атмосферу, тому мій письменницький стіл трохи схожий на вівтар або музей старовинних речей. Дивлюся на всі дрібнички на ньому — і вже надихаюся творити.
- Чи бувало, що вам наснилась ідея нової книжки? Якщо так, в якому вона була жанрі?
- Так! Мені наснилася ідея тієї книжки, що я зараз пишу. Це міське фентезі, події якого розгортаються в Києві. Світ цієї історії найбільший з-поміж усіх, що я коли-небудь писала. І він мені неабияк подобається попри всі свої небезпеки.
- Яка ваша найбільша мрія?
- Найбільша й найвагоміша мрія на сьогоднішній день — це наша Перемога. А після неї я уявляю розквіт української культури: книжок, кіно, музики, іншої творчості. У мене немає й сумніву, що так і буде. Тому ще мрію про серіал, знятий за мотивами моїх книжок. Не терпиться побачити вигаданих героїв наживо.
- Що б ви побажали майбутнім письменникам?
- Не боятися. Йти до своєї мрії, незважаючи ні на що. Ні на страх критики, ні на страх бути засудженим, ні на страх провалитися. Бо нічого не втрачають лише ті, які нічого не мають. Я теж свого часу дуже боялася спробувати, та, виявилося, що критика допомагає стати кращою, ті, які засуджують — насправді не друзі, а провал — може стати новим початком. Тож відкиньте це все. Ідіть до своєї мети. І нехай ці слова будуть вам знаком…
Дякуємо Тані за це інтерв’ю та сподіваємося на вихід нових і нових книжок авторки.
