Сьогодні хтось відзначає свято жіночності, краси та весни, а хтось виходить на марші рівності та гідності, на страйки і мітинги, присвячені Міжнародному дню боротьби за права жінок і міжнародний мир.
Що святкуємо ми?
Дехто щиро радіє корпоративним вечіркам, грамотам від керівництва «За багаторічну сумлінну працю в галузі освіти» й щороку вислуховує побажання від колег чоловічої статі «лишатися гарними, ніжними та слабкими, як і належить усім жінкам». Дехто ж проживає звичайний день, викресливши 8 березня зі свого власного святкового календаря як пережиток радянського минулого.
Що проживаємо ми?
Насправді ми можемо обирати і святкувати що завгодно. Ми маємо право на ностальгію за минулим, де трава була зеленішою, а свята – святковішими. Маємо також право на мрію про ідеальний світ, де всі жінки чарівні і жіночні, а брутальні чоловіки носять нас на руках і виконують геть усі забаганки. Але сьогодні – хоча б сьогодні – варто згадати про декілька по-справжньому важливих речей.
Ця історія розпочиналася як історія боротьби жінок-робітниць за власні права. 8 березня 1857 року текстильниці Нью-Йорку влаштували «марш порожніх каструль», вимагаючи покращення умов своєї праці і платні на тому ж рівні, що отримували за таку саму роботу чоловіки.
Після того відбулося ще чимало демонстрацій. Багато жінок ризикували своїм здоров’ям і навіть життям, вимагаючи права голосу, зменшення тривалості робочого дня, підвищення зарплатні, права на освіту і ще великої кількості прав – таких, які чоловіки вже мали просто за фактом народження.
Через півтора сторіччя ми все ще змушені боротися за свої права. Ми щодня стикаємося із сексизмом та гендерною нерівністю навіть у тих країнах, де жінки можуть виходити на вулицю без супроводу чоловіків, сідати за кермо автівки, віддавати свої голоси на виборах і бути обраними. Але й тут ми не застраховані від закликів «бути жіночною» і того, що наша зарплатня все одно буде меншою, ніж у чоловіка на такій самій посаді.
А є й інші країни. Де бути жінкою означає бути людиною другого ґатунку — з обмеженими правами, відсутністю вибору і великим ризиком загинути через те, що викладаєш у інтернет відеозапис власних танців. Країни, де бути жінкою і справді означає бути слабкою – залежною, несамостійною, невільною.
Сьогодні — той день, коли варто замислитися про це. Про те, чого ми прагнемо і на що маємо право. Про те, що жіноча солідарність – не міф, а спільними зусиллями можна досягти великих змін у цьому консервативному, далекому від досконалості, все ще переважно чоловічому світі. І про те, що ця боротьба триває і триватиме довго.
Боротьба за те, щоб усі люди, незалежно від статі, національності та інших рис, мали рівні права. Право на вільну думку, наприклад, та на її висловлення. Право на освіту і гідну оплату праці. Право на свободу вибору.
То що ми обираємо сьогодні?..
Юліта Ран
Письменниця, драматургиня
Письменниця, драматургиня
