Як почалося ваше малювання?

Невелика передісторія.

Маленькою я мала невеличку дворову глядацько-слухацьку аудиторію. Переважно то були діти, молодші за мене, але були й однолітки. Я розповідала усілякі небувальщини та малювала до них картинки в зошиті.

Історії мали продовження й поступово складалися в довгі серіали. Був серіал про війну, був про космос. Був серіал про те, «як ми були маленькими». Кожну серію я зазвичай обривала на найцікавішому місці, щоб утримати інтригу, і простувала додому, кидаючи слухачів на поталу їхній цікавості. Наступного дня була ще серія, потім ще… Молодша сестра, щоб дізнатися продовження, часто навіть погоджувалась мити замість мене посуд.

Це були мої перші соцмережі, перші передплатники та перші друзі.

Зараз я роблю те саме: пишу історії та малюю до них картинки, але посуд мию вже сама.

Що ви любите малювати найбільше?

Люблю малювати смішне та зворушливе. Грішила цим навіть в інституті. Я вчилася на лікаря. У всіх зошитах було повно кумедних малюнків: скелетів, студентів в анатомці, які препарують тіла та верзуть при цьому щось дурне, карикатур на викладачів.

Нині такі зошити називають скетчбуками чи артбуками. Шкода, що я не зберегла свої.

Я захоплювалась альпінізмом та парашутним спортом. Теж малювала в зошитах карикатури та різні історії в картинках. Один зошит зберігся в одеському альпклубі. Другий подарувала своєму інструкторові з парашутного спорту.

Для кого ви малюєте? Для дітей чи для дорослих?

Я не знаю. Найімовірніше, для дітей, які мешкають у серці всіх дорослих.

Є улюблений літературний твір (чи твори), який ви мрієте ілюструвати або до якого постійно повертаєтеся?

Є казки, які я ілюструю роками. Одна з них — «Аліса в Країні Див» Льюїса Керролла. Я намалювала багато всього для Аліси. У 2022 році, коли почалось повномасштабне вторгнення, створила серію акварелей «Аліса в Зруйнованому місті». Сподіваюся, вийде друком 2023-го.

Мені хотілося б стати літературним персонажем і після смерті жити всередині книжок. Можливо, я напишу про це казку.

Як виник щоденник, що став «Підвальними хроніками»? Що стало поштовхом?

Я не планувала вести щоденник. Просто коли ми ховалися у підвалі під час повітряних тривог, зі мною був айпад. Щоб зберегти нерви, малювала своїх кумедних котів. Це заспокоювало. Я відволікалася від звуків сирени, грюкотіння й здригання землі.

Яка робота була найпершою?

Я не пам'ятаю, який малюнок був першим. Вони всі про те саме: підвал, коти, собаки й ми з чоловіком. Ось ми спускаємося в підвал, ось тягнемо туди котів, ось сидимо з витріщеними очима, притискаючись одне до одного, ось вилазимо… Згодом на малюнках з’явилися миші, повноправні мешканці підвалу. Ось вони розвішують гірлянду в день народження чоловіка, ось сидять у своїх нірках і здригаються від вибухів, а ось співають разом з нами.

Згодом я так захопилася «Підвальними хроніками», що просто не могла зупинитися. Щодня малювала, писала невеликий текст та викладала у Facebook. Кількість читачів поступово зростала. Виявилося, що багато людей, коли ховаються з дітьми й тваринами від вибухів, відчувають те, що і я, — точно таку тривогу. Я описувала різні курйозні випадки, і цей гумор став своєчасним і потрібним. Мені писали: «Дякую. Це необхідно зараз. Пишіть ще». Тож я далі малювала та писала…

Ви працюєте для видавництв різних країн. Як вони поставилися до подій в Україні? Ви відчуваєте їхню підтримку?

Я співпрацюю і з українськими, і з європейськими видавництвами. Зокрема, ілюструвала антивоєнні оповідання до англійського журналу. Також оформила дві книжки української письменниці Оксани Маслової, які виходять друком у празькому видавництві.

Співробітники європейських видавництв дуже дбайливо ставляться до українських авторів. Усі розуміють, що у нас відбувається, радо допомагають.

Але більша частина моїх ілюстрацій таки знаходить вітчизняних видавців. Я захоплююся їхньою мужністю та силою, здатністю працювати в обстрілюваних містах, випускати прекрасні книжки українською мовою. Тішуся, що причетна до їхньої праці.

Ваші роботи дають людям надію та оптимізм. А як їх сприймаєте ви?

Для мене це така собі гра. Я, наче дитина, бавлюсь у свої історії.

Коли щось стається, навіть страшне чи важке, одразу думаю: «Як я це все намалюю? Шо в цьому може бути кумедного?» І страшне стає не таким страшним, це вже тільки сюжет для майбутньої історії. Коти й собаки в мене розмовляють… Безглузді ситуації я доводжу до абсурду… Сміюся з себе. І перестаю боятися та жаліти себе. А це допомагає вижити.

Ви плануєте продовжити «Підвальні хроніки»?

Я вже пишу продовження. Це історії про блекаут, про те, як ми зимуємо на дачі з тваринами, про мою поїздку на Різдво до дітей у Німеччину. Публікую ці картинки і тексти у Facebook — я звикла малювати й писати щодня. Зазвичай це історія, а до неї одна або кілька ілюстрацій. Мені здається, дітям та онукам буде цікаво дізнатися, як ми жили.

З пані Іриною спілкувалася проєктна менеджерка

Катерина Новак