«Посібник з убивства для хорошої дівчинки» зустрів мене начебто типовою головною героїнею юнацьких детективних романів: Піппа Фіц-Амобі, відмінниця з загостреним відчуттям справедливості й кумедним ім’ям, котра, зі слів її молодшого братика, «не робить нічого, крім домашки», хоче стати журналісткою, знає достобіса мудрих слів, а також те, що страх довгих слів по-науковому називається гіппопотомонстросескіпедалофобія (маю надію, що у вас її немає), проте досить небагато знає про життя.
У випускному класі наша хороша дівчинка зважується на чи не першу (і далеко не останню — повірте мені на слово) брехню у своєму житті: під виглядом роботи над шкільним проєктом вона збирається розслідувати справу п’ятирічної давності: несподіване зникнення місцевої красуні-школярки на ім’я Енді Белл, начебто убитої своїм хлопцем Салілом Сінгхом, котрий, відчувши, що поліція дихає йому в потилицю, наклав на себе руки. Піппа не вважає Саліла вбивцею (а всі ми знаємо, що інтуїція ніколи не підводить геніальних героїнь детективних романів, правда ж?), і щоб довести це, готова порушити з десяток етичних норм виконання шкільного проєкту, від якого залежить доля її подальшої освіти. Що, як ви могли здогадатися, швидко стане далеко не найбільшою проблемою в її житті.
Беручи до рук таку книжку, думаєш, що знаєш про неї все: безумовно, наша головна героїня зробить те, чого не вдалося поліції, і доведе нерозкриту справу до кінця. Наприкінці книги вона знайде справжнього злочинця, обведе його довкола пальця завдяки своїй непересічній кмітливості, винахідливості та відвазі й здере з цього мерзенного лиходія його чорну злодійську маску, змусивши пошкодувати про те, що недооцінив юну детективку. Хай там як, а я точно недооцінила авторку роману Голлі Джексон, час від часу дозволяючи її водити себе на носа, бо, зізнаюся, не чекала від цієї книги багато.
Безумовно, суто детективна складова цього роману захоплива і точно не розчарує прихильників жанру. За що особисто я обожнюю Голлі Джексон, то це за візуальне подання інформації: тут вам і схеми, і мапи, і знятки з соцмереж, і копії рукописних записників (щось, чим можу захоплюватися, мабуть, лише я як перекладачка, адже не мені довелося скрупульозно поміщати перекладені мною написи на всі ті схеми й мапи, аби вони мали точнісінько такий вигляд, як в оригіналі, тож, беручи цю книгу до рук, обов’язково зазирніть на першу сторінку й подякуйте людям, які зробили цю книжку такою охайною і красивою).
Попри це, я кажу, що недооцінила авторку, бо зрештою ця книга виявилася дечим більшим за історію про кмітливу юну дівчину, котра винахідливо розкриває злочин. Це, радше, історія про її дорослішання, місцями напрочуд жорстоке і невблаганне, про життя невеликого містечка з безліччю гірких таємниць, про жорстокі збіги обставин, про складних людей із непростими долями та мотивацією, про неможливість відокремити хороше від поганого, про наші упередження та схильність до поверхневих і категоричних суджень. Героїв цього роману, зовсім як реальних людей, неможливо поділити на добрих і злих, героїв і лиходіїв — це чи не головний урок, який засвоює Піппа Фіц-Амобі у свій напрочуд буремний випускний рік. З її слів, достеменно хорошою серед дійових осіб цієї історії лишається тільки одна людина. Особисто я нарахувала трохи більше, але мені страшенно цікаво, що скажете з цього приводу ви.
Анна Цвіра
перекладачка
