Ця книга читається на одному подиху. Читаєш і знову повертаєшся до тих подій: перших днів війни... Чернігів не був готовий до війни, як і інші міста, готовими були тільки асфальтовані дороги, які відразу ж успішно були розчавлені танками. Вистояти і вижити вдалося тільки завдяки військовим, поліції, волонтерам та комунальникам і об'єднанню та самоорганізації мешканців. Це дуже майстерно написаний щоденник, спогади авторки, які розпочинаються напередодні повномасштабного вторгнення. Ці спогади такі цікаві та живі, як сюжет роману, та водночас це й сторінки нашої героїчної історії . "Це особисте свідчення й розповіді про друзів, про вибір коханого стати на захист. Війна, смерть, боротьба, любов, свобода - усе переплелося. Але в усіх нас горіло прагнення вижити й перемогти, об'єднатися, щоб рідний Чернігів вистояв." У книзі є також і вірші авторки, та малюнки, де згарище війни - тло до всього. А ще це дуже-дуже стильне і гарне видання (великий формат, великий шрифт, стильне оформлення, ілюстрації, глянцевий папір...) "Ти вже вижив. Починай щось робити для України. Ти виріс. Я тебе відпустила й благословила. Довіряй собі. У тебе достатньо навичок, знань, рис на прийдешні виклики. У тебе є моя безумовна любов і підтримка. Ти маєш право на помилки й не мусиш бути ідеальним і найкращим..."

"З нашого боку згори, з Небесних охоронців, із землі, з людей і духів, і до низу, до мертвих — усі стали за Україну. Чернігів став на грець". Неймовірний, унікальний особистий досвід, яким ділиться авторка у цій книзі, про найжахливіше — момент коли війна постукала у твої двері, увірвалася до твоєї країни. Як і мільйони інших, ми були не готові до війни і книга, на особистому прикладі авторки, яку війна застала вдома, у розпал звичних справ, цьому яскравий приклад. Такий щоденник війни, від перших днів: намагання уберегти близьких, якось організувати побут і допомогти людям довкола. Олена фіксує все, що відбувається з нею в блокадному місті, у нотатках, дописах і повідомленнях, що вже потім переросте у повноцінну історію. Ілюстрації в книзі, теж належать авторці, і мені здається, що вони в тандемі із текстом створюють потужну атмосферу,дуже відверту і емоційну. В мене не один раз вкривалися руки сиротами, коли я читала про той чи інший момент евакуації, про наших військових, слова авторки про своє місто і багато-багато всього, про що, я впевнена, кожен з нас думав в якийсь момент. Мені здається, що такі книги зараз дуже потрібні, бо це ще один пункт колективній пам'яті, яка, як виявляється може бути дуже короткою. Історія часто втрачає зв'язок з реальністю, коли гинуть останні очевидці подій, тому в еру швидкого доступу до інформації та й можливостей взагалі, вважаю, що таких книг має бути якомога більше, аби ще один раз задокументувати злочини проти українського народу, бо така наша реальність, на жаль. P s. Я щиро не знаю, як писати відгуки на такі книги, це все дуже відверто, часто зворушливо і по болючих місцях. Але разом з тим, я відчуваю потреба це читати. P.s.s Все згадую те відео, де коли величезного собору в Чернігові на повороті дороги в перші години війни, працювала наша техніка по ворогу... Підозрюю, що про цю книгу, ви скоріше всього не чули. Тому дякую видавництву @ranokcomua що взялися за цю історію і погодилися її видати, знаю авторці було складно знайти видавця...

Перший прозовий досвід знаної чернігівської поетки і художниці Олени Грицюк виявився надзвичайно вдалим. Книга-альбом із авторськими ілюстраціями (що заслуговують окремого відгуку – настільки вони виразні, стильні і метафоричні у своїй примхливій красі!) – це документально-художня розповідь свідка і учасника найтрагічніших подій новітньої чернігівської історії. Лютий-березень 2022. Лютий починався звичайними турботами: складнощі на роботі, навчання сина, здоров’я немолодих батьків. Тому інтонації першої частини книги підкреслено буденні, мирні, а темп – розмірений і неспішний. Авторка не квапиться занурювати читача у вир військових подій. Проте щиро і тремтливо ділиться особистим, навіть дещо інтимним. Напрочуд зворушлива романтична історія кохання Олени, що зародилося за два тижні до вторгнення і пройшло випробування війною. Майже на кожній сторінці є передчуття невідворотної біди, що насувається на наші кордони. Бо ж Чернігів так близько від них… Тому так часто виринає в тексті тема тривожного наплічника. Цей образ – уособлення втечі від майбутніх жахіть. А ми ж тоді ще нічого не знали про Бучу… І до втечі ще треба було дожити. Так, з ранку 24-го почався інший відлік часу. Для всіх українців, для всіх чернігівців зокрема. Кожен день, кожна година і кожна хвилина могли бути - а для дуже багатьох стали - останніми. Як діяти, що робити, куди звертатися за допомогою або з пропозицією допомоги, кожен вирішував сам. І тут треба сказати, що «цивільний погляд» Олени Грицюк на війну багато в чому відрізнявся від бачення багатьох. Адже вона, крім своїх гуманітарних уподобань (література та живопис), має абсолютно прагматичну, як кажуть, «приземлену» професію архітектора, що вимагає від людини точності, виваженості та ясності мислення. І як же ці якості допомогли їй приймати правильні рішення і не втрачати здорового глузду навіть в найскладніших ситуаціях. Праведник народів світу Оскар Шиндлер сказав, що той, хто рятує одне життя, рятує весь світ. У книзі Олени Грицюк безліч прикладів саме такої жертовності заради порятунку людей. Авторка розповідає дивовижні історії про волонтерів, які вивозили людей і натомість доставляли харчі і ліки в майже оточене місто (активним волонтерством займалася і сама Олена, допомагаючи ГО «Шанс», що об’єднує людей з особливими потребами). Про комунальників, чиї помаранчеві вантажівки курсували Черніговом під обстрілами і стали символами нашої готовності вистояти, не зламатися. Про звичайних чернігівців з їх щоденно-буденним героїзмом, коли просто вийти на вулицю під суцільні «бабахи» (авт. ремарки), - то вже вчинок неабиякий. А ж не просто виходили в пошуках хліба чи води – гуртувалися в загони самооборони. Допомагали і підтримували один одного. По-сусідські, по-земляцьки. У «воєнній» частині книги авторка часто використовує піднесені, навіть дещо патетичні інтонації, вводить у тканину оповідання міфічні, релігійні символи та образи. І це не виглядає надмірно. Такий погляд, такі відчуття не просто цивільної жінки, а непересічної особистості – художника і митця. Мій особистий досвід життя в облозі Чернігова не такий травматичний, як у Олени Грицюк. Мій погляд цивільної людини на війну, напевно, трохи вужчий. Дякую автору за нові ракурси. Дякую за чесну і яскраву розповідь про моє рідне місто і про людей, які його відстояли. Вдячна видавництву за чудовий поліграфічний и літературний доробок!