Нещодавно світ побачила друга книжка про підлітків серії «Панна» авторки Ольги Купріян. Ольга — письменниця, літературна критикиня, фахівчиня з дитячого читання, учасниця журі конкурсів найкращих дитячих книжок, лекторка й ведуча практикумів у сфері літературної освіти. З цієї нагоди поговорили з Ольгою про те, як народилася ідея створення серії, що стало джерелом натхнення, яку соціальну складову вони несуть у собі та як розвиватиметься сюжет дівчат-панн. Наприкінці на читачів і читачок чекає сюрприз — завісу нової книжки відкрито.
- Почнімо спочатку. Як виникла ідея створити серію книг «Панна»? Що вас надихнуло?
- Ідея виникла, власне, коли Таня Стус запропонувала писати цю серію для видавництва «Ранок» в межах літературної агенції «BaraBooka». У Тані є серія «Панночка», і вона мала грандіозний успіх свого часу. Ми планували зробити такий комплект із художньої книжки та нонфікшена для «панн» – тих, хто виросли з «панночок». Але наразі це тільки окрема художня частина. І я дуже рада, що попри довгу історію видання, вона вийшла, і маю надію, що буде продовження, бо — спойлер (ред.) — я вже віддала рукопис третьої частини.
- Назва блогу «Панна» — це відсилання до «Панночки» Тані Стус?
- Так. Я хотіла якось інтегрувати в проєкт сам художній твір, сюжет, і мені здалося, що так буде найдоречніше, найцікавіше. Це насправді гарна назва для якогось блогу. Мені вона й досі подобається. І поки ще ніхто не забрав собі цю назву, я її вже взяла для Інстаграму. Правда, в мене не вистачає часу, щоби щось там писати. Ну а дівчача тема, взагалі тема панн таких, дівчаток в розквіті свого юнацтва, свого підліткового віку, — це уже давно моя сфера зацікавлень. І це те, з чим я люблю і вмію працювати.
- Як ви створюєте своїх героїнь? Чи берете образи із життя або свого досвіду? Чи це повністю вигадана історія?
- І так, і так. Воно і вигадане, і з життя. Я живу в соціумі, спілкуюся з людьми і надихаюся різними історіями. Ну і так, буває, що один персонаж може містити риси поведінки, зовнішності багатьох інших, і таким чином він стає зібраним персонажем. І багато хто може в ньому себе впізнати. Так сталося, наприклад, із Софією. В неї є реальний прототип, тобто дівчинка, про яку я думала, коли писала. По-перше, я позичила її ім’я — Софія. Є також дівчатка, яких звуть Оля і Діана. От про них я і думала, коли писала. Але не можна сказати, що це повністю їхні прототипи, бо вже в процесі вони нашарувалися багатьма іншими моїми авторськими знахідками і тим, що я хотіла їм приписати. Ну і є щось спільне, звісно. Наприклад, «реальна» Діана також захоплюється танцями. А «реальна» Софія вчить японську мову. Але не можна сказати, що це списані персонажі, бо це не є ні автобіографією, ні якимись документальними текстами.
- Є у вас історії з життя, які ви взяли для книжки? Можете розказати про них?
- Там насправді купа історій з життя. Я пишу в темі реалістичної літератури і я багато всього спостерігаю. Це мій творчий метод. Коли я спілкуюся з людьми і зауважую якісь цікаві епізоди, які можуть стати епізодами книжки. Щось додумую, щось мені розповідають — таке теж буває. От, наприклад, у книжці про Олю є епізод, коли діти хотіли привітати вчительку і скидалися на подарунок. А одна з дівчат, однокласниця, запропонувала подарувати люстру, тому що в її мами магазин люстр. Цю історію мені розповіла близька подруга, яку я з її дозволу переповіла, бо мені вона здалася не тільки дотепною, а й певною мірою типовою. І от такий абсурд побутовий я б хотіла теж описувати у своїх книжках. Власне, він впізнаваний, зокрема для дорослих, і маю надію, що для підлітків також.
В першій книжці я описала, наприклад, квартирник. Я не знаю, чи таке явище ще досі популярне, але в період мого зростання і становлення як юнки було таке явище. Коли я долучалася до цих квартирників, то відчувала, що входжу в якийсь культурний світ. Певною мірою він був андеграундний, але разом із тим дуже зворушливий. У першій книжці я фактично описала один із квартирників моєї доброї знайомої, поетки Тані-Марії Литвинюк, яка колись влаштовувала дні народження разом з музикантом Ярославом Джусем. Таня-Марія на цих вечорах пригощала всіх мандаринками. Я описала цей епізод так, ніби Софія потрапила на цей вечір. Власне, все може служити натхненням. Щось, що було в моєму підлітковому віці, звісно, з поправкою на те, що часи змінилися. Все проходить якийсь внутрішній фільтр письменницького бачення.
- Фраза з книжки «Панна Софія»: «Ну маааам! А жити коли?» — певною мірою вже стала популярною серед всіх читачів. Але, я думаю, для кожної дівчинки ця фраза про щось своє. Про що вона для вас?
- Ну, це іронія. І разом з тим рука підтримки підліткам, у яких дуже насичене життя і яким дуже багато доводиться переживати. Не скажу, щоби моє покоління росло в супер легких обставинах. І тепер моєму поколінню не так, щоби й легко. Але я розумію, що був такий період, коли нам можна було видихнути, десь поміж революціями. А ці підлітки… Вже десять років як триває війна, і фактично все своє життя або більшу його частину вони живуть в реальності війни. Крім того, ніхто не полегшує їм навчання. Та й гормональних змін ніхто не скасовує. Вони йдуть своєю чергою. Особливо ця несправедливість світу стала відчутна тоді, коли світ буквально закрився на карантин. Адже в мої підліткові, у студентські роки в мене був цей час соціалізації. Мені стало дуже шкода, що нинішнє покоління має кілька «вирваних» років. То через ковід, то через повномасштабне вторгнення. І цієї соціалізації, важливої для формування особистості, в них значно менше.
- Як ви працюєте над розвитком сюжету. Чи плануєте сюжет заздалегідь, чи дозволяєте героям розвиватися в процесі написання?
- Знову ж таки, і так, і так. Я бачу сюжет як нитку, яку натягую, ніби на верстаті. Ця нитка може мати відгалуження, коли я — як ткаля — вирішу, що це доречно. Або вона може плавно йти, і я розповідаю історію так, як життя іде, хронологічно. Але в житті ми можемо мати більш-менш спокійний час, без кульмінації. Та й життя в нас має початок, але ми не знаємо, коли воно матиме кінець. Тоді як у художній історії має бути початок, кульмінація та фінал. І ось ці важливі речі в сюжеті я завжди для себе чітко продумую. Якісь відхилення можуть бути в межах розвитку дії. Також я маю продумати головний конфлікт у книжці. Для мене дуже важливо завершувати завжди так, щоби це давало надію та лишався приємний посмак, щоби хотілося перечитати та поділитися переживаннями.
- Які теми або проблеми, важливі для молоді, ви порушуєте у своїх книгах? Чому вони важливі для вас?
- В «Панні Софії» був для мене певний виклик. Якось хтось із моїх колег запитав, чому не пишуть книжок про звичайні, нормальні родини? Без проблем. Бо якийсь час ми заповнювали нішу проблемних текстів, а потім виникло таке враження, ніби всі тексти — про якісь проблеми. Власне, я подумала: «Окей, спробуємо написати про повну і щасливу родину». Не токсичну, а таку, де всі одне одного підтримують, де всі реалізовані. Це якась вимріяна родина, яку я, мабуть, і собі хотіла б створити. Але в другій частині серії я вже хотіла розповісти про інше. Не всі родини, знову ж таки, щасливі, не всі родини повні. І от із цих трьох дівчаток в Олі та Діани — неповні родини. В Олі батьки розлучені, в Діани тато взагалі невідомо де, її виховують мама та бабуся. Тут можна показати, що може бути по-різному. У «Панні Олі» я розказую про те, як жити з мамою, яка сама потребує опіки час від часу. І наскільки це тисне на тебе, коли ти ще не доросла і не мусиш нести цієї відповідальності. У третій частині мої дівчата вже опиняються хто де, тому що їх застає повномасштабне вторгнення. Там я досліджую, як дружба змінюється на відстані, коли з'являються різні досвіди.
- Чому саме біполярний розлад у мами Олі?
- Останні кілька років у суспільстві активно піднімається тема ментального здоров'я. Біполярний розлад, як і інші ментальні розлади, — стигматизований. Водночас у моєму інфополі досить часто люди говорять про те, що в них діагностований цей або інший розлад. Я вирішила в якийсь момент поговорити про це з підлітками.
- Чи маєте ви улюбленого героя, чи сцену з усієї серії «Панна»? Чому саме вони?
- Моя улюблена героїня — це бабуся Софії. Вона така сучасна, і разом з тим містить в собі риси досить типової бабусі, яка крутить голубці й може зранку їх принести, щоб про всіх попіклуватися і щоб усі були нагодовані. Водночас вона сучасна, має автомобіль, може приїхати забрати своїх уже дорослих онуків і повезти їх на культурні розваги. Мені це дуже імпонує. Крім того, в третій частині, яку я вже написала, в неї буде дуже цікавий поворот в особистому житті. І мене це теж дуже надихає як один із можливих розвитків подій у житті. Хотілося показати старшу людину, яка може мати нетиповий для наших реалій сюжет.
- Що надихає особисто вас? Звідки берете натхнення?
- Мене надихає життя. Надихають люди, їхні історії. Також допомгає натреноване вміння дивитися на життя, як на сюжети.
- Які маєте ритуали перед написанням? Що потрібно вам для створення спеціальної атмосфери? Можливо, як мама Софії, ви їздите до резиденції письменників?
- До речі, в цьому образі мами Софії я іронізувала з себе. Я писала цю книжку в письменницькій резиденції у Греції, в якій помістила й маму Софії. Уявіть собі: вдома лютий, усе понуро, всі хворіють, а мама Софії надсилає своїй родині красиві фоточки. Вона абсолютно поза контекстом того, що відбувається вдома. І це може часом дуже дратувати.
Загалом мені чудово пишеться в резиденціях. Просто тому, що це один із небагатьох способів вийти з побуту й рутини. У таких обставинах натхнення не завжди готове до приходити. Але водночас я не ставлюся до писання як до суцільного натхнення, і чудово знаю, що тут значно більше роботи. Тому найбільше мене мотивує добре продуманий твір. Коли і я, і видавництво уявляємо, чого ми хочемо досягти. Хочеться, щоб це була цікава та оригінальна книжка, але також хочеться, щоб вона добре продавалася, щоб її читали. Я не вірю, що письменникам не треба, щоб їх читали. Мені хочеться розмовляти з моєю аудиторією. Тому ми з видавництвом узгоджуємо, як її позиціювати, як найкраще донести ці ідеї. Мені це дуже важливо. Крім того, ніщо так не мотивує, як договір із видавництвом.
- Як ви бачите роль молодіжної літератури у формуванні особистості молодого читача?
- Це хороше і складне запитання. Скажімо так, я не маю ілюзій, що саме література тепер впливає на молодих читачів і читачок. На них впливає купа всього і, напевно, література десь там у кінці цього списку. Але мені б дуже хотілося, щоб, якщо вже хтось вибирає для себе книжки, якщо для когось вони важливі, то щоб ці люди отримували свою порцію читацького задоволення і розваги, щоб це були також книжки, які їх підтримують. Показують розмаїття життєвих досвідів і розмаїття виходів із різних складних ситуацій. Щоб це були книжки, які тебе водночас і розважають, і дають про щось замислитись. Тому я люблю писати легкі книжки, легкою мовою, але так, щоб там зачіпалися складніші теми. Мене в цьому плані надихає скандинавська література. Де ти читаєш, смієшся, знову смієшся, а потім гоп — і тобі вже стає сумно. А тоді знову смішно. Це нормально, бо це життя. Воно не буває тільки веселим або сумним. Ми ж тепер і самі живемо в надзвичайно складних обставинах. Але при цьому знаходимо як посміятися чи розважитися.
- Чи можете відгорнути завісу для наших читачів про нову книгу «Панна Діана», як будуть розвиватися історії дівчат?
- Книжка буде називатися «Панна. Не вдома». Логічно було б, щоб вона називалася «Панна Діана», оскільки попередні дві були написані від імені Софії та Олі. Але все стало з ніг на голову, і вирішила говорити від імені всіх трьох по черзі. Я написала книжку, перебуваючи в Польщі у вимушеній еміграції, багато всього позичала зі свого досвіду, зі своїх спостережень. Я бачили, як по-різному діти й підлітки проживають період міграції. Як підлітки страждають від того, що це взагалі — не їхній вибір. Значно легше адаптуватися в іншомовному середовищі, коли ти маля, ніж коли ти вже підліток, у тебе є друзі, компанія, своє життя.
- Які поради ви можете дати нашим читачам.
- Жити та знаходити час на те, щоб насолоджуватися життям, радіти життю тут і зараз.
