У світі українських казок змінюються герої. Там, де раніше були відомі персонажі, тепер борються справжні українські герої — Чорнобай з Чорнобаївки, херсонські бджоли, повітряний змій (він же привид) з Києва, шафа й півник, бойові гуси. Вони передають дух сьогодення та навчають, що добро завжди перемагає пітьму.
Поговорили з відомою українською письменницею Дарою Корній про новинку «Пасіка Україна та інші казки з війни», силу нашого народу, могутність Землі, про легенди минулого, які переплітаються із сучасністю, щоб створити нові добрі історії про незламний український дух.
- Про що для вас українська казка?
- Це така, знаєте, дитяча любов. Не тільки моя, а всіх українських дітей. Адже в дитинстві все починається з маминої казки. У мене є п’ятирічна внучка, і вона так шалено любить казки. Вимагає обов'язково, щоб вони щасливо закінчувалися, щоб було багато дива та пригод. І саме про це українська народна казка, адже в ній постійно відбувається боротьба добра і зла. І добро завжди перемагає. Дітям дуже важливо розповідати такі казки, тому що це закладає програму їм на майбутнє життя. Ми маємо виховувати націю переможців. І якщо ця нація зростатиме на добрих казках, де добро перемагає — все у нас буде добре.
Зараз ми в процесі війни. І ми не програємо цю війну. Адже нація переможців у нас закладена на генетичному рівні та в дитинстві нашими батьками. В Радянському Союзі дуже часто вбивали українцям в голову, що ми недолуга нація, насаджували комплекс меншовартості. Але зламати нас не змогли, тому що вдома на нас чекали бабуся, дідусь, мама й тато, які розповідали нам на ніч добрі народні казки.
- Розкажіть про книжку «Пасіка Україна». Що вас на неї надихнуло?
- Все почалося у 2022 році, після 24 лютого. Всі дуже важко переживали цей період. До мене телефонували матусі маленьких дітей, які не знали, як пояснити дітям, що відбувається, як їх заспокоїти. І одна з моїх читачок запропонувала мені написати декілька казок з терапевтичною метою, які б заспокоювали і дорослих, і дітей. Я попросила людей накидати мені ідей. І з цього моменту все почалося.
Я почала писати ці казочки. Перша була про острів Зміїний. Потрібно було придумати казку так, щоб було в ній все дуже добре, лагідно, бо її читатимуть дітки. Потім казка про нашу знамениту Чорнобаївку. Ще читачка мені надіслала новину з Херсонщини, де окупантів покусали бджоли — так народилася «Пасіка Україна». Буквально всі-всі казки прийшли від людей. Мені читачі надсилали різні історії, такі трішки кумедні, смішні та позитивні. Навіть оця казочка «Гусьо-Невезусьо» — це про гусей, які збили літак окупантів. Так, вона ніби й сумна, але разом з тим дуже світла. Я збирала ці історії та назбирала на цілу збірку казок — казок з війни.
- А як з’явилася казка про рудого Лиса?
- Пам’ятаєте, ми довго сміялися з окупантів, які копали окопи у Рудому лісі? І якось мені читачка надіслала відео про лиса, який живе в тому лісі. Видно, що лис старенький і хворий, але товаришує з людьми. І от коли люди заходять на територію Рудого лісу, лис гарчить на них так, ніби розуміє, що там небезпечно, туди заходити не можна. Адже там висока радіація. І у мене все склалося в голові — народилася ідея і народилася казка.
- Як ви переосмислюєте старі легенди у нових казках? Наприклад, Бабай і Чорнобай.
- Від назви Чорнобаївка народилася казка. Пам’ятаєте ті події, коли по окупантах постійно прилітало в Чорнобаївці? А все тому, що не можна там перебувати без дозволу чарівних сил, які там живуть. Ну а хто може там жити? Звичайно, Чорнобай (Бабай). Але не той злий, недобрий, а інший. Наш Бабай господар, він вирощує помідори, кавуни. І тут приходять окупанти. Звичайно ж, він починає боротися з ними. Сама назва Чорнобаївка відповідає персонажу, який там живе — Чорнобаю. І чому б не зробити його добрим? Не всі Бабаї погані. Це український Бабай, який добрий до добрих і поганий до поганих.
- У кожній казці негативний персонаж один — це росія. Таким чином ви проговорюєте до дітей про війну і нашого ворога?
- Це дуже важливо запам'ятати, бо, якщо воно закарбується в казках, то залишиться на десятиліття. Виросте нове покоління, народяться нові діти вже після війни, і вони не знатимуть, що таке війна. Але якщо ми будемо їм розповідати ці казки про зло, яке прийшло на нашу Землю — це зло нікуди не дінеться. Про нього будуть знати і до нього будуть готові. В дитинстві нам розповідають казки, де зло знаходиться в міфічних місцях. Істоти, які звідти приходять і приносять з собою горе, біду, лихо — вигадані. А у нас зло справжнє. І навіть коли росія розпадеться, дуже важливо пам'ятати, хто з нами це зробив. Всі жертви, спалені міста, люди, які жили щасливим життям і загинули, діти, які загинули. Ми не маємо права про це забути. Ми маємо про це пам'ятати. І в казках дуже легко за допомогою символів і образів залишити це. Тому що казка добра. Зло покаране. Дуже важливо, щоб діти, які будуть виростати вже без війни, знали і пам'ятали це.
- Чи має книжка формувати патріотичне ставлення дитини до своєї країни?
- Так! І вона формує. Коли буваєш на зустрічах з підлітками в школі, вони просто вимагають казок про козаків-характерників, про козаків-переможців, про воїнів-героїв. Я знаю, що такі казки будуть, і такі історії народяться. І народяться вони на основі наших героїв, які зараз на Сході, і тих, які вже загинули, на жаль. Але вони обов'язково потраплять у літературу, і на них будуть рости наші діти, онуки та правнуки. І це дуже важливо робити. Адже так працює наша свідомість. Про що ми чуємо в дитинстві — тим потім захоплюємося. І якщо виховувати дітей на літературі, де українці сильні, самодостатні, мужні герої, козаки, які не бояться навіть смерті — такими діти і виростуть. Воїнами, які нічого не бояться. І це прекрасно. Патріотичне виховання — це дуже важливо. Але патріотичне виховання має бути без пафосу і гасел. Щоб до школи приходили хлопці, які воюють або які воювали, і розповідали свої історії. Це патріотичне виховання, але воно лагідне.
- Чому казки є потужною формою відображення важливих життєвих питань, зокрема, війни?
- Я розумію, що багато народжується зараз книжок, які розповідають про війну. Є щоденники з війни, є розповіді тих людей, які тікали від війни. Виходять романи і щоденники жінок, які втратили чоловіків або дітей на війні. Дуже важливо показувати у книжках правду. Ми зараз знаходимося в центрі подій. Але ми не можемо бачити всієї картини, ми бачимо уривчасто. Як на мене, формат казки якраз і показує ці фрагменти.
Книжки про війну з'являться обов'язково. Сильні, потужні, і їх напишуть неймовірно цікавими і талановитими ті письменники, які зараз знаходяться на передовій. Тому що вони це переживуть, пропустять через себе. Це буде справжня правда, не така красива, якби нам хотілося, але це буде реальна історія.
А казки — це моє бачення війни. І такі історії мають бути від нас, людей, які живуть у тилу, які тримають тил. Важливо тримати тил тут, в Україні. Заради тих, хто воює там за нас. Тому що Україна — це не тільки територія, це ми з вами. Це дуже важливо пам'ятати і знати.
- Як ви думаєте, що діти можуть забрати з ваших казок?
- Мені важливо, щоб люди не забули та пам'ятали про той період, коли все починалося. Нам було страшно та лячно на початку. Але разом з тим ми віднайшли зв'язок з Землею, з родом, усвідомили, що ми не самі. Українці на цій землі живуть вже не одну тисячу років. І коли стається лихо, то нам допомагає навіть наша рідна земля. А це важливо. Бджоли, які живуть на пасіці, гуси, які живуть десь там на лузі. Вони також допомагають, тому що вони частина України та всієї системи, в якій ми живемо. Це для мене важливо. У дітей вже є свої улюблені герої. У когось це Гусьо, хтось любить бджіл. Якось мені написала дівчинка, що їй дуже сподобалася «Пасіка Україна» і тепер вона просить свого тата поставити на дачі пару вуликів, щоб була своя пасіка.
- Чи є у вас улюблений персонаж?
- Вони мені всі дорогі. Скажу так, мені Бабай снився декілька ночей, коли я писала про нього. Я хотіла його спочатку зробити таким сердитим, а він мені сниться і каже: «Ну який я сердитий! Я ж добрий, подивися на мене. Я ж мух навіть не ображав, хіба що оцих окупантів. Тому що це не люди, їх можна» :)
- Як на сторінки вашої книжки потрапили «Півник» і «Привид Києва»?
- Півник був дуже відомий. І я зрозуміла, що про нього треба написати казочку. Він заслуговує на це. Тому що час дуже швидко плине, все змінюється, картинка за картинкою, і ми забудемо врешті-решт. Але ж ця історія реально була. І потім цю казку будуть перечитувати, згадувати і навіть гуглити додаткову інформацію, чи справжня ця подія, чи ні? Чи була така шафа з півником?
Те ж саме стосується Привида Києва. Одні кажуть, що це була справжня людина, інші — що це такий зібраний образ. І я вирішила, що про це треба написати. Ідея казки виникла сама. Я якраз обдумувала деталі і мені написала мама одного хлопчика з Києва, який з татом на даху запускав повітряного змія. Вона пише, що їхній батько пішов до лав ЗСУ і син дуже сумує, бо повітряний змій залишився, а запускати його зараз немає з ким. Так у мене народилася ідея об'єднати ці два образи і зробити казку з цього.
Дуже часто читачі наштовхують мене на різні ідеї. Цей світ якось так дивно працює і постійно помічників приводить. Ось і в мене їх дуже багато. Я дуже тішуся і радію цьому.
- Що подобається читати вам?
- Письменникам дуже важко для душі читати. Я стараюся, звичайно, читати для душі, але коли ти щось пишеш, у тебе з'являється багато додаткової літератури, яку ти маєш перечитати. Ти читаєш, конспектуєш, записуєш. Ось воно забирає неймовірно велику кількість часу.
Але я стараюсь хоча б 20 сторінок перед сном обов'язково прочитати. Детективи люблю, трилери. Зараз читаю «Пасажир № 23», але мені воно не страшно. На фоні того, що відбувається з нами, взагалі мало, що лякає зараз. Люблю ще й фентезі, дитячу літературу. Дуже різне читаю, зараз зупинилася на детективі та паралельно читаю багато наукових книжок по нашій міфології.
- Скільки ви пишете одну казку? Це дні, тижні або місяці?
- Декілька годин. На роздуми йде дуже багато часу. Спочатку ти ходиш, обдумуєш сюжет, можеш записати кілька речень. На роздуми може піти тиждень, може два, а потім дуже швидко все пишеться. Щось у голові ніби вмикається і ти розумієш, що готовий. Сідаєш і пишеш. Потім текст декілька днів лежить. Ти повертаєшся, перечитуєш, можливо, дещо змінюєш. Потім ще залишаєш на декілька днів. І вже тоді перечитуєш і віддаєш редакторам. Якщо готова ідея, казку можна написати за декілька годин.
- Що вас надихає?
- Все. Читачі, які пишуть і підкидають різні історії. Навколишній світ. Я нещодавно забирала з дитячого садочка внучку, ми йшли, розмовляли. І поки дійшли від садочка до зупинки, написали казку. Ось так воно буває.
Потрібно бути дуже уважним. Інколи, коли гуляю з онучкою на майданчику, сиджу і слухаю, про що говорять діти. Я завжди з собою ношу блокнот, записую такі речі. Там фантазія у дітей просто шалена. Нічого вигадувати не треба. Це хіба не натхнення? Натхнення.
Мене надихає природа, гори, люди та їхні історії. Я люблю мандрувати. Коли їдеш потягом чи автобусом, то обов'язково щось стається, відбувається якась пригода, і треба бути уважним в такі моменти. Все чути, записувати, бачити і використовувати потім.
- Не можу не запитати про чудові образи персонажів. Як створювалися ці ілюстрації?
- Ми дуже довго шукали художника. Це була проблема. Пані Катерина (редакторка) інтуїтивно відчуває чи підходить художник, чи ні. Пробували різних. Дуже важливо було правильно підібрати колір. І пані Катерина запропонувала пані Ірину. Пані Ірина погодилася, і мені показали вже готові ілюстрації. Я до жодної не мала зауваження. Все просто ідеально склалося.
- Що порадите нашим читачам?
- Читати своє, читати українське. Ми мало читаємо свого, і це погано. Треба знати свою історію. Це означає себе любити, читати свою українську літературу, написану нашими авторами. У нас дуже довго був комплекс меншовартості, що чуже краще, цікавіше. Так, чужого треба навчатися, але не цуратися в жодному разі свого. Тому я раджу читачам не цуратися свого. Читати своїх авторів і, звісно, підтримувати і свого письменника, і свого видавця.
